^наверх

header

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

Юридические услуги в городе Сумы и области.


Контакты
моб. 0501603550, 0681858919
e-mail: vivat.sumy@gmail.com

Юридическая консультация Толмачёвых.

Юридические услуги предоставляются по адресу: г. Сумы, ул. Набережная р. Стрелки, д. 28, к. 1 (вход со двора)

Право на освіту. Право на вільні вибори (привести приклад рішення ЄСПЛ в конкретній справі).

1.Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1 “Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.”

  Справа “Хасан Ейлем Зенгін проти Турції” , в якій батько Зенгін направив заяви в Директорат народної освіти і в адміністративні суди Туреччини про звільнення його дочки від уроків з релігійної культури і етики. Він вказав, зокрема, що його дочка є послідовницею алевізму, вчення якого в школі не викладається. Він посилався на право батьків обирати вид навчання, яке отримують їхні діти. Заяви батька були остаточно відхилені Вищим адміністративним судом. Європейський же суд встановив порушення Конвенції. Суд зробив висновок, що турецька система освіти є неадекватною щодо релігійної освіти, оскільки вона не відповідає вимогам об’єктивності та плюралізму і не забезпечує прийнятний механізм, який гарантує повагу до переконань батьків. Визнане порушення корениться в проблемі, пов’язаній з впровадженням у Туреччині програми релігійної освіти і з відсутністю прийнятних механізмів, що гарантують повагу до переконань батьків. У зв’язку з цим Європейський суд вважає доцільним привести турецьку систему освіти і національного законодавства відповідно до вимог ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції [4].

         У справі “Фольгеро та інші проти Норвегії” від 29 червня 2007 р. батьки-нехристияни спробували домогтися звільнення своїх дітей від занять із шкільного предмета з християнства, релігії і філософії у школі, але отримали відмову. У місцевому суді вони скаржилися на те, що влада не дала їм дозволу на повне звільнення їхніх дітей від цього предмета. Це, на думку заявників, створило перешкоди для отримання їхніми дітьми освіти, відповідно до їх релігійних і філософських переконань. У своєму рішенні Європейський суд постановив, що відмова надати заявникам-батькам повне звільнення від предмета з християнства, релігії і філософії для їхніх дітей породжує порушення ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Європейський суд обґрунтував своє рішення тим, що держава-відповідач не достатньо потурбувалася, аби інформація і знання, включені до навчальної програми, подавалися об’єктивно, критично і плюралістично, відповідно до цілей ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції, оскільки спостерігається чітка перевага християнства у складі предмета з християнства, релігії і філософії3 .

         Державі забороняється мати ідеологічний вплив на дітей, що може розглядатися як неповага до релігійних та філософських переконань батьків. Це межа, яку не можна переходити. Отже, з наведеної справи випливає, що під час вивчення обов’язкових дисциплін, пов’язаних з релігією, інформація повинна подавалися об’єктивно, критично і плюралістично, і не повинна надаватися перевага вивченню одному віровченню.

        2.Право на вільні вибори: стаття 3 Протоколу № 1 “Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.”


                Справа "Мельниченко проти України"   

        Заявник стверджував,  що його  право  на  вільні вибори, гарантоване   статтею   З Протоколу  N  1  до Конвенції, було порушене. Заявник проживає в Сполучених Штатах Америки, де отримав статус біженця. До цього працював  в  Управлінні  державної  охорони  при Адміністрації Президента України. У його обов'язки входила охорона кабінету  Президента.  Під  час  своєї  роботи  заявник,  за  його твердженнями,  зробив  аудіозапис  приватних  розмов  Президента з третіми особами,  що  стосувалися  можливої  участі  Президента  у зникненні журналіста Георгія Гонгадзе. Заявник втік з України,  оскільки побоювався політичного переслідування за публічне розголошення вищезазначених аудіозаписів. Проте,  він  ще  мав  внутрішній паспорт,  в  якому  зазначалась його прописка в  м. Києві.              Заявник звернувся за політичним притулком  до  Сполучених Штатів  Америки, де його було визнано біженцем відповідно до  Конвенції  ООН  "Про  статус  біженців"              В  січні  2002  року  9-й  з'їзд  Соціалістичної  партії України  висунув  заявника   кандидатом   за   N   15   у   списку Соціалістичної партії України на вибори до Верховної Ради України. В тому ж місяці партія подала до Центральної виборчої комісії заяву заявника  про  його  реєстрацію кандидатом.  У заяві про реєстрацію заявник вказав адресу прописки як адресу свого місця проживання протягом останніх п'яти років. В січні 2002р. Центральна  виборча  комісія  України прийняла постанову "Про відмову у реєстрації кандидатів у народні депутати України ", де Мельниченко відмовили у реєстрації, посилаючись на те, що на нього не поширюється дія Закону України "Про   вибори   народних   депутатів   України" у   частині   проживання   відповідно   до  чинних міжнародних договорів України, а його перебування у  США також не є таким,  що може бути визнано як постійне  проживання  в Україні, тому як будь-яка перерва у проживанні в Україні  поза  підставами проживання або   перебування,  виключає  можливість  для  особи мати право  бути  обраним народним депутатом України,  оскільки це не є підставою проживання в Україні. Також ЦВК посилалася на те, що Мельниченко подав недостовірні  відомості  щодо  свого  фактичного  проживання   або перебування  протягом  останніх  п'яти  років.              Міжнародний   пакт  про  громадянські  та політичні права,  учасником якого є Україна,  гарантує громадянам держави право обирати та бути обраним.            Щодо можливості біженців брати участь у виборах у державі їх походження,  то Комітет  з  прав  людини  в  своєму  Загальному Коментарі до Міжнародного  пакту  про  громадянські  та політичні права зазначає,  що хоча положення забороняють будь-яку дискримінацію щодо громадян, проте вимога реєстрації, яка залежить  від  проживання,  може  бути  виправдана.  Таким  чином, держави  мають  право обмежити виборче право до тих громадян,  які фактично проживають на їх території. Цей Коментар також закріплює, що будь-які  обмеження  права  бути обраним,   такі   як  мінімальний  вік,  повинні  бути  виправдані об'єктивністю та розумністю критерію.  Особи, які мають право бути обраними,   не  повинні  позбавлятися  його  через  нерозумні  або дискримінаційні вимоги,  такі як освіта, проживання чи походження, або   політична  приналежність.  Жодна  особа  не  може  зазнавати дискримінації чи  будь-яких  незручностей  через  те,  що  вона  є кандидатом.          Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року,  має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.         Згідно Закону України "Про  вибори  народних  депутатів  України", проживання в Україні за цим Законом означає проживання  на території,  яка  включає:  територію  в  межах  державного кордону України,  судна, в дипломатичних  та  інших  офіційних представництвах і консульських установах України,  міжнародних організаціях  та  їх  органах,  на полярних станціях України, а так само перебування громадян України за  її  межами  відповідно   до   чинних   міжнародних   договорів України..."           Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців, та Протоколу щодо статусу біженців, а тому заявник стверджував,  що він  був  свавільно  позбавлений реєстрації у списку кандидатів на вибори до Верховної Ради України від Соціалістичної партії України.  Він  зазначив,  що,  по-перше, подав  правдиву  інформацію  щодо  його  проживання  відповідно до прописки за останні 5  років  та,  по-друге,  що  він  проживав  в Україні,   навіть   перебуваючи   за   її  межами,  відповідно  до міжнародних договорів,  як  це  передбачено  Законом  "Про  вибори народних депутатів», оскільки  Уряд  США  надав йому статус біженця,  а Женевська конвенція про  статус біженців вже була підписана Україною.          Заявник зазначив,  що  Закон України "Про  вибори  народних депутатів" не  визначає конкретно,   чи   кандидат   повинен   мати   5   років   юридично підтвердженого  місця проживання,  чи 5 років фактично проживати в Україні.  Для нього вимога місця проживання  була  чітко  доведена штампом  прописки  у  національному  паспорті громадянина України. Прописка означала його постійну,  юридичну адресу  в  Україні  та, відповідно,  він  зазначив  таку  інформацію  у  своїй  заяві  про реєстрацію  кандидатом  у  депутати.         В свою чергу Уряд зазначив,  що заявник не надав ЦВК фактичної адреси його місця проживання та не довів, що він проживав  за  кордоном  відповідно   до   міжнародних   договорів, підписаних  Україною,  оскільки  не  бажав  повідомляти  про  свою американську  адресу  українським  силовим  структурам.   Він   не проживав останніх 5 років в Україні, як цього вимагає ст. 8 Закону України "Про вибори народних  депутатів",  оскільки більше  року  до виборів проживав у США,  де набув статус біженця. Більше того,  заявник  не  перебував  за  кордоном  відповідно  до міжнародних договорів,  підписаних Україною. Уряд також зазначив,  що  Женевська конвенція набула чинності для України тілки в осени 2002 року.  А рішення у справі заявника на національному рівні вже було прийняте до цієї дати.       Уряд  України  зазначив,  що  заявник  не  може вважатися біженцем,  оскільки його не переслідували в  Україні  та  не  було жодної  погрози  такого переслідування.  Проте,  він зазначив,  що заявник був би затриманий  українськими  силовими  структурами,  у випадку  перетину  кордону  України.  Він посилався на незакінчене кримінальне слідство щодо розголошення магнітофонних записів,  які нібито були зроблені заявником у кабінеті Президента України. Уряд стверджував,  що  неправдива   заява   про   реєстрацію   заявника кандидатом  у  депутати  може  розглядатися  як  спроба  отримання імунітету від кримінального обвинувачення.  Така ціль несумісна зі статусом народного депутата та його функціями і могла ввести  в  оману  електорат щодо  чесності  кандидата  та  його  компетентності.           В рішенні зазначено, що у своїх внутрішніх правових системах Договірні сторони можуть робити право голосувати та бути обраним предметом для певних обмежень. Суд повинен впевнитись,  що ці умови  не  обмежують  права  до  такого ступеня,  щоб  позбавити їх суті та ефективності взагалі.        В рішенні зазначено, що Суд вважає,  що вимога щодо проживання для голосування може бути виправдана  на  підставі  припущення,  що громадянин-нерезидент менше прямо чи безпосередньо зацікавлений та менше знає про повсякденні проблеми  держави,  нездійсненність,   а  інколи  і  небажаність  кандидатів у народні депутати,  представляти різні інтереси  громадян,  які  проживають  за кордоном,  так,  щоб було дотримано  свободи  на  вільне  вираження  поглядів; вплив громадян-резидентів  на  вибір  кандидатів  та  на формулювання їх виборчої програми.       Суд  допускає,  що  більш  суворі  вимоги   можуть   бути встановлені  до  можливості  бути  обраним  до парламенту,  ніж до можливості   голосування . Виходячи з цього, Суд не перешкоджає   встановленню   вимоги   5-річного   проживання   для потенційних  кандидатів до парламенту.        Враховуючи   відповідне   національне   законодавство  та практику,  Суд встановив,  що вимога проживання в Україні не  була абсолютною і що національна влада,  надаючи дозвіл або відмовляючи у реєстрації певному кандидату,  була зобов'язана враховувати його конкретну ситуацію. Суд вважає, що ні відповідне законодавство, ні практика не містять прямої  вимоги  "постійного"  або  "тривалого" проживання  на  території  України.  Крім  того,  законодавство не містить  різниці  між  поняттями   "законного"   та   "постійного" проживання.   Зрозумілим   є  те,  що  у  вказаний  період  "місце постійного проживання" заявника частково було за  межами  України, оскільки в 2000 р.  він був змушений залишити країну через побоювання бути переслідуваним та оселився  як  біженець  на території Сполучених Штатів Америки. Однак, прописка в його національному паспорті не змінилась.       Суд зазначив, що на той час єдиний доказ реєстрації місця проживання особою,  яке не завжди співпадає з місцем її постійного проживання,  містився  у  внутрішньому національному паспорті.  Далі Суд зазначає,  що  прописка  була  невід'ємним  та основоположним  аспектом  української  адміністративної системи та широко використовувалась для багатьох цілей (реєстрація  поточного місця  проживання  громадян,  військового призову,  голосування на виборах,різноманітні майнові питання тощо).      Суд вважає,  що у декларації про  доходи,  яка  подається  до  ЦВК для реєстрації  як  кандидата,   заявник   був   зобов'язаний   надати інформацію лише щодо прописки.     Суд   вважав,   що   рішення ЦВК про відмову у реєстрації заявника як
кандидата у народні депутати України через подання ним неправдивих відомостей,  незважаючи  на наявність у останнього зареєстрованого законного  місця  проживання  на  території  України   (прописки), порушує статтю 3 Протоколу N 1 ( 994_535 ) до Конвенції.           За рішенням присуджена виплата 5000 (п'ять тисяч) ЄВРО як компенсацію  моральної  шкоди  та  будь-який  податок,  який  може підлягати сплаті з зазначеної суми;


                Справа "Суховецький проти України"  

                            Заявник стверджував,  що  вимога  сплатити  суму  виборчої застави,  порушує статтю 3 Першого протоколу до Конвенції  Суд  визнав  заяву частково прийнятною для розгляду. В 2002 року виборча комісія відмовила у реєстрації заявника як кандидата  в  народні  депутати України  на парламентських виборах через несплату виборчої застави в розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів  громадян. ЦВК своєю  постановою  залишила  заяву   заявника   без   задоволення, зазначаючи,  що  заявник  подав  до місцевої виборчої комісії усі потрібні документи, але не надав документів про сплату виборчої  застави,  яка  вимагається  відповідно до Закону України "Про вибори  народних  депутатів  України».     Заявник оскаржив це рішення до  Верховного  Суду  України, стверджуючи,  що він не мав можливості сплатити заставу,  оскільки його річний дохід був  меншим,  ніж  сума застави, яку потрібно було сплатити.       Верховний  Суд України  відхилив  скаргу  заявника.  Зокрема,  суд  визначив,  що заявник мав вільну можливість брати участь у виборах як кандидат в народні  депутати  України  за умови сплати виборчої застави.  Суд також послався  на  рішення  Конституційного  Суду   України,  згідно з яким положення щодо вимоги виборчої застави було визнано  таким,  що  відповідає  Конституції  України. Уряд також наголошував, що усі кандидати повинні сплатити однакову  суму  застави,   незалежно   від   їхнього   фінансового становища.  Більше  того,  схожі  положення  існують  у  виборчому законодавстві інших договірних сторін.  Що ж стосується ситуації заявника,  то він мав можливість взяти позику в банку чи заставити квартиру,  власником якої він є, для того щоб отримати необхідну суму,  якщо він вірив у свої шанси бути обраним на виборах.  Суд зазначив,  що  право  обирати  і  бути  обраним відображене у статті 3 Першого протоколу. Проте право, визначене у статті 3 Першого протоколу, не є  абсолютним.  Існує простір  для ймовірних обмежень,  і Договірні Сторони мають широкі межі повноважень  у  цій  сфері.  Держави-члени мають широку самостійність при встановленні конституційних норм щодо статусу  депутатів  парламенту.  Зокрема, Суд погодився, що стосовно права на висунення своєї кандидатури на вибори до Парламенту можуть застосовуватись  жорсткіші  умови,  на відміну від   права   голосувати.  Суд  зазначив,  що заявникові  відмовили у реєстрації як кандидата в народні депутати під час парламентських виборів 2002 року лише через  несплату  ним виборчої  застави у розмірі 1041 гривні.  Заявник стверджував,  що був неспроможний виконати цю вимогу,  оскільки його  річний  дохід складав близько 960 гривень.  Уряд  не оспорив це твердження.  Таким чином,  Суд вважає встановленим той факт,  що заявник не міг зібрати необхідну суму з власного доходу.       Суд дійшов висновку,  що оскаржуваний захід переслідував законну  мету  гарантії  права  на  ефективне,  добре  налагоджене представництво,  підвищуючи відповідальність тих, хто висуває свою кандидатуру на вибори, та обмежуючи вибори серйозними кандидатами, одночасно уникаючи необґрунтованого витрачання державних коштів.  Суд зазначає, що застосування застави було загальним заходом,  що не був спеціально застосований  щодо  заявника  у цій справі. Суд  доходить  висновку,  що  збір,  сплата   якого вимагалась  від заявника,  не може вважатися непомірним або таким, що складає непереборний адміністративний або фінансовий бар'єр для певних кандидатів, які хочуть приєднатися до виборчих перегонів, і тим більше він не може  становити  перепону  для  появи  достатньо представницьких   політичних  течій  або  ж  втручання  у  принцип плюралізму і відповідно у цій справі не мало місце порушення статті  3 Першого протоколу до Конвенції

СПРАВА  "Матье-Моэн (mathieu-mohin) и Клерфейт (clerfayt) против Бельгии"

      Заявники - пані Люсьєн Матьє-Моен і пан Жорж Клерфейт проживали в комунах адміністративного округу, який входив в двомовний брюссельський регіон і виборчий округ Брюсселя. На прямих парламентських виборах в кінці 70-х рр. вони були обрані в ньому відповідно до Палати представників (г-жа Матьє-Моен) і Сенат (г-н Клерфейт).      У розглянутий період часу Бельгія була розділена на лінгвістичній основі на кілька регіонів, справами яких відали регіональні ради, до складу яких входили члени обох палат парламенту, обрані у відповідних округах. В адміністративному окрузі, де були обрані заявники, більшість становило фламандське населення, і він ставився до ведення Фламандської ради. Однак заявники не змогли увійти в раду, так як принесли парламентську присягу на французькій мові, а тому повинні входити до у франкомовних, а не фламандські фракції палат.        У скарзі, заявники стверджували, що вони вважають себе потерпілими від дискримінації, причому двояким чином, і як виборці, і як обрані парламентарії в порівнянні з проживаючими в тих же комунах виборцями і обраними представниками, що говорять фламандською мовою.         Скарга була визнана частково прийнятною, було визнано, що має місце порушення статті 3 Протоколу N 1 щодо прав заявників як виборців.

     У справі «Матьє Моан і Клерфейт проти Бельгії» Суд висловив думку, що у Протоколі не передбачено створення якоїсь конкретної виборчої системи (наприклад, пропорційного представництва чи прийняття рішення більшістю голосів за наявності одного або двох бюлетенів). Це пов’язано з тим, що: виборчі системи в різних країнах можуть істотно відрізнятися одна від одної і час од часу змінюватися; перед цими системами іноді ставляться несумісні завдання - більш чи менш точно відображати волевиявлення народу або об’єднувати різні ідейні рухи та сприяти формуванню достатньо логічної і чіткої політичної волі.

СПРАВА “КОВАЧ ПРОТИ УКРАЇНИ” 

    Заявник балотувався кандидатом на виборах до Верховної Ради України, в одномандатному виборчому окрузі.

    Серед кандидатів, зареєстрованих у зазначеному виборчому окрузі, був ы пан Г., який на той час обіймав посаду голови державної адміністрації.

     Напередодні виборів у місцевих газетах було опубліковано звернення до виборців і серед підписів були підписи секретаря окружної виборчої комісії цьоговиборчого округу і його голови.

     За попереднім підрахунком голосів, заявник отримав більше голосів, чим його апонент.           

   Окружна виборча комісія виборчого округу оголосила підсумки голосування, де головування на декількох дільницях, де заявник набирав більшу кількість голосів визнала недійсним у зв’язку з виявленими серйозними порушеннями виборчого законодавства.   

         Розглянувши скаргу заявника ЦВК ухвалила рішення, яким скасувала рішення і зобов’язала окружну виборчу комісію виборчого округу надати вмотивоване рішення про підсумки голосування на чотирьох виборчих дільницях, про які йшлося у скарзі.

        Окружна виборча комісія знов визнала голосування на декфлькох виборчих дільницях недійсним з тих самих причин, що й раніше.

         Заявник подав скаргу, ЦВК відхилила його скаргу.

        Заявник оскаржив це рішення до Верховного Суду України, який рішенням визнав висновки ЦВК правомірними,

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Оголошує заяву прийнятною.
  2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Першого протоколу.
  3. Постановляє, що:

а) держава-відповідач повинна виплатити заявникові компенсацію за моральну шкоду в розмірі 8000 (вісім тисяч) євро.

Copyrigcht © 2015 Юридическая консультация Толмачевых
Яндекс.Метрика