^наверх

header

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

Юридические услуги в городе Сумы и области.


Контакты
моб. 0501603550, 0681858919
e-mail: vivat.sumy@gmail.com

Юридическая консультация Толмачёвых.

Юридические услуги предоставляются по адресу: г. Сумы, ул. Набережная р. Стрелки, д. 28, к. 1 (вход со двора)

Право на оскарження в кримінальних провадженнях. Відшкодування в разі незаконного засудження (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Протокол № 7 до Конвенції

       Стаття 2: “1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом. 2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних правопорушень, як це передбачено законом, або в разі коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдального вироку.”

       Стаття 3: “Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи.”

Приклад: Справа «Швидка проти України»

  24 серпня 2011 року під час святкових урочистостей з нагоди Дня незалежності України за участі Президента України, яким на той час був пан Янукович, відбулася офіційна церемонія покладання вінку до пам’ятника Тарасу Шевченку, відомому українському поету та громадському діячу.

 Заявниця, член опозиційної партії «Батьківщина», брала участь у публічному зібранні, організованому цією партією з нагоди Дня Незалежності. За твердженнями заявниці, початок мітингу було відкладено через вищезазначену офіційну церемонію покладання вінку.

  Після церемонії заявниця підійшла до покладеного паном Януковичем вінку та відірвала частину стрічки з написом «Президент України В.Ф. Янукович», не пошкодивши сам вінок. Цим вона хотіла висловити свою позицію, що через низку причин пан Янукович не може називатися Президентом України.

  У матеріалах справи містяться кілька копій знімків заявниці за вищезазначених обставин. На чотирьох з них її видно біля вінку, коли вона, не змінюючи положення вінку, обережно та зосереджено відривала від нього стрічку. На іншому знімку заявниця тримає перед собою вже відірвану стрічку і чи то сміється, чи то щось каже. Біля неї багато людей. На останньому знімку заявниця, як видається, намагається розірвати стрічку. На її обличчі виражено чи то напруження, чи то зневагу.

  25 серпня 2011 року заявницю було затримано та доправлено до районного управління МВС в м. Києві, де було складено протокол, у якому зазначалося, що її дії становили дрібне хуліганство і порушували статтю 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Заявниця, якій не дозволили порадитися з адвокатом, відмовилася підписувати цей протокол.

30 серпня 2011 року районний суд, на засіданні якого були присутні заявниця та захисник, якого вона тим часом найняла, визнав заявницю винною у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку подією 24 серпня 2011 року та наклав на неї стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на десять діб. Суд пояснив, що він вирішив застосувати таке покарання з огляду на характер вчиненого правопорушення, цинічне ставлення заявниці та невизнання нею своєї провини. Під час судового засідання заявниця стверджувала, що вона висловила свою громадянську позицію і що вона не псувала вінок, а лише відірвала шматок стрічки, щоб показати її своїм дітям, онукам та знайомим, які голосували за пана Януковича.

Того ж дня захисник заявниці подав від її імені апеляційну скаргу. Він стверджував, що дії заявниці були вираженням її громадянської позиції і вони не були скоєні з хуліганських мотивів та не мали на меті порушення громадського порядку або спокою громадян. У апеляційній скарзі захисник також стверджував, що накладене стягнення було надмірно суворим.

21 вересня 2011 року апеляційний суд м. Києва під час засідання, на якому були присутні два захисника заявниці, своєю остаточною постановою залишив рішення суду першої інстанції без змін. На той час заявниця вже відбула своє покарання у повному обсязі.

  1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ

Заявниця скаржилася, що несвоєчасний розгляд її апеляційної скарги, хоча він і відбувався відповідно до встановленого законодавством порядку, порушив її право на оскарження, оскільки мав місце лише після того, як вона відбула покарання у повному обсязі.

Суд вважає за належне розглянути цю скаргу за статтею 2 Протоколу № 7, у якій зазначено таке:

«1.  Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

  1. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.»

  Суд зазначає, що ця скарга є прийнятною.

  Заявниця підтримувала свою скаргу. Вона стверджувала, що несвоєчасний розгляд її апеляційної скарги на практиці звів нанівець вплив апеляційного оскарження на результат провадження, порушеного щодо неї через адміністративне правопорушення. Вона зазначила, що на час, коли її апеляційну скаргу було розглянуто, вона вже відбула покарання у повному обсязі, а отже їй було неважливо, скасує апеляційний суд рішення суду першої інстанції чи залишить його без змін.

Уряд заперечив проти аргументів заявниці. Уряд стверджував, що у заявниці не було жодних перешкод у застосуванні звичайного порядку апеляційного оскраження і що її апеляційну скаргу було розглянуто належним чином.

Суд зазначає, що апеляційна скарга заявниці на постанову від 30 серпня 2011 року, подана того ж дня, не зупиняла виконання судового рішення, а накладене стягнення було застосовано невідкладно. Це було зроблено відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, яким передбачено невідкладне виконання постанови лише, якщо вона стосується позбавлення волі. Якщо б покарання було іншим, рішення суду першої інстанції набрало б законної сили лише за відсутності апеляційної скарги упродовж встановленого законодавством строку або якщо б апеляційний суд залишив його без змін. Проте у цій справі перегляд судом апеляційної інстанції відбувся після того, як заявниця відбула у повному обсязі призначене судом першої інстанції покарання. Суд вважає незрозумілим, як такий перегляд на цій стадії міг ефективно виправити недоліки рішення суду нижчої інстанції.

  Суд не оминає увагою той факт, що якби апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції, то заявниця могла вимагати на цій підставі виплати їй відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Проте такий ретроспективний та виключно компенсаторний засіб юридичного захисту не можна вважати заміною права на перегляд, закріпленого у статті 2 Протоколу № 7. Інше рішення суперечитиме усталеному принципові практики Суду, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати не якісь теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними на практиці.

З огляду на вищевикладене Суд констатує, що у цій справі було порушення статті 2 Протоколу № 7.

  Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

ЗА ЦИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Оголошує прийнятною скаргу заявниці за статтею за статтею 2 Протоколу №7 на те, що вона не могла ефективно використати своє право на апеляційне оскарження у провадженні, що вважається кримінальним у розумінні Конвенції;
  2. Постановляє, що було порушення статті 2 Протоколу № 7;

Зважаючи на усі обставини цієї справи та характер встановленого порушення, Суд вважає за належне присудити заявниці суму відшкодування моральної шкоди у повному розмірі. Отже, Суд присуджує їй 5000 євро відшкодування моральної шкоди.

У справі «Руслан Яковенко проти України»

          Суд визнав заявника винним у завданні тяжких тілесних ушкоджень пану Н. та призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки та сім місяців. Суд також вирішив зарахувати йому в строк відбування покарання час перебування заявника під вартою в межах провадження в іншій кримінальній справі шість місяців та чотирнадцять днів. Насамкінець, суд зазначив, що, призначаючи заявнику покарання, він зважав на те, що «у зв’язку зі скасуванням попередніх вироків [заявник] увесь час, а саме більше 4 років, знаходиться в умовах камерного типу, що значно тяжчі за перебування в колонії».

У резолютивній частині вироку суд також залишив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі (СІЗО) без змін до набрання вироком законної сили. Суд також зазначив, що вирок може бути оскаржений впродовж п’ятнадцяти діб з дня його оголошення.

15 липня 2010 року строк відбування заявником покарання закінчився, і він звернувся до адміністрації СІЗО з клопотанням про звільнення його з-під варти. Його клопотання було залишено без задоволення. Проте того ж дня адміністрація СІЗО звернулася до Білоцерківського суду із запитом щодо звільнення заявника з-під варти під підписку про невиїзд, зважаючи на те, що він повністю відбув призначене покарання. Відповіді адміністрація СІЗО не отримала.

  1. 9.  19 липня 2010 року захисник заявника знову звернувся до адміністрації СІЗО з клопотанням про негайне звільнення заявника з-під варти. Захисник, зокрема, стверджував про відсутність будь-яких підстав для продовжуваного тримання його підзахисного під вартою. Копію цього документа він також надіслав до прокуратури Київської області.
  2. 10.  27 липня 2010 року закінчився п’ятнадцятиденний строк оскарження вироку від 12 липня 2010 року і за відсутності будь-яких скарг він набрав законної сили.
  3. 11.  Того ж дня адміністрація СІЗО листом повідомила захисника заявника, що вона не може звільнити заявника з-під варти, доки не буде змінено обраний йому запобіжний захід або вирок не набере законної сили. У повідомленні зазначалося, що у будь-якому разі саме Білоцерківський суд має санкціонувати звільнення заявника з-під варти.
  4. 12.  29 липня 2010 року СІЗО отримало розпорядження суду про виконання вироку, що набрав законної сили, і заявника було звільнено з-під варти.
  5. 13.  5 серпня 2010 року у відповідь на скарги захисника заявника щодо звільнення заявника з-під варти із затримкою Державний департамент з питань виконання покарань у своєму листі зазначив, що порушення положень Кримінально-процесуального кодексу України не було.
  6. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ
  7. 72.  Заявник скаржився за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, що його фактично було позбавлено права на оскарження вироку у кримінальній справі щодо нього. У відповідній частині положень, на які посилався заявник, зазначено таке:

«Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

  1. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.»

Суд зазначає, що ця скарга є прийнятною.

  Заявник стверджував, що йому довелося обирати між здійсненням свого права на оскарження вироку у кримінальній справі щодо нього, з одного боку, та свободою, з іншого боку. Іншими словами, він стверджував, що якби він вирішив оскаржувати вирок, це істотно затримало б його звільнення з-під варти.

Уряд не надав зауважень щодо зазначеного аргумента заявника. Уряд зазначив, що згідно з національним законодавством заявник мав право оскаржити вирок від 12 липня 2010 року, але вирішив не робити цього. Відповідно, Уряд вважав, що права заявника за статтею 2 Протоколу № 7 порушено не було.

 Суд зазначає, що законодавством України передбачено чіткий порядок оскарження вироку у кримінальному провадженні. Проте слід з’ясувати, чи перешкоджали заявнику у його праві на оскарження, а якщо так, то чи могла ця перешкода вважатися такою, що порушила саму суть права, закріпленого статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

Суд зазначає, що національні суди вважали за необхідне залишити в силі обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком суду першої інстанції законної сили навіть після того, як призначений йому цим вироком строк ув’язнення вже закінчився. У зв’язку з відсутністю будь-яких апеляційних скарг зазначений період тривав дванадцять днів. Якби заявник вирішив оскаржити вирок, це б затримало набрання ним законної сили на невизначений період часу.

Відповідно, Суд погоджується з аргументом заявника про те, що ціною за здійснення його права на оскарження була б його свобода, тим більше, що тривалість тримання його під вартою була б невизначеною. Тому Суд вважає, що ці обставини порушили саму суть його права, закріпленого статтею 2 Протоколу 7 до Конвенції.

  1. 83.  Отже, було порушення цього положення.

Статтею 41 Конвенції передбачено: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

  Заявник вимагав 3000 євро відшкодування моральної шкоди.

  Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та надмірної.

  Зважаючи на усі обставини цієї справи, Суд погоджується з тим, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна відшкодувати самим лише встановленням порушення. Приймаючи рішення на засадах справедливості, Суд задовольняє вимогу заявника у повному обсязі.

ЗА ЦИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Оголошує заяву прийнятною;
  2. Постановляє, що було порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції;

Суд вважає за належне присудити заявнику суму відшкодування моральної шкоди 3000 євро відшкодування моральної шкоди.

Copyrigcht © 2015 Юридическая консультация Толмачевых
Яндекс.Метрика