^наверх

header

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

Юридические услуги в городе Сумы и области.


Контакты
моб. 0501603550, 0681858919
e-mail: vivat.sumy@gmail.com

Юридическая консультация Толмачёвых.

Юридические услуги предоставляются по адресу: г. Сумы, ул. Набережная р. Стрелки, д. 28, к. 1 (вход со двора)

Захист прав власності Європейським судом з прав людини (привести приклад рішення ЄСПЛ в конкретній справі).

   Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

       Ця стаття гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна “в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом”. Вона може також “вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів” або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін.  

        Фактично можна говорити про те, що жодне право в Україні, в тому числі право власності, не може бути ефективно захищене, оскільки не працює судова система та механізми виконання рішень національних судів.

        Європейська конвенція однаково захищає право власності як фізичних, так і юридичних осіб, що часто не відбувається в українському законодавстві. Більше того, фактично створена конкуренція цих норм при застосуванні Цивільного кодексу (права власності фізичних осіб) та Господарського кодексу (права власності переважно юридичних осіб).

        Найбільша кількість рішень Європейського суду з прав людини стосувалася невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів, що були пов'язані із захистом володіння своїм майном.

        Цивільний кодекс України певною мірою впорядкував питання примусового відчуження майна від власника. Так, стаття 321 передбачає, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі, полягає в покладенні на особу, котра з підстав, що не були заборонені законом, набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати, обов'язку відчужити це майно протягом строку, встановленого законом (стаття 348 ЦКУ). Викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю регулюється статтею 350 ЦКУ. Право власності на нерухоме майно, яке розміщене на земельній ділянці, що підлягає викупу, може бути припинено за рішенням суду шляхом його викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі (стаття 351 ЦКУ). Ст. 352 ЦКУ регулює питання викупу пам'яток історії та культури.

           У плані забезпечення гарантій права власності проблемним питанням є націоналізація майна, реприватизації, приватизації державного майна.

            Конфіскація майна є санкцією за вчинення злочину і застосовується виключно у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом України, на підставі вироку суду (ст.ст. 50,59 КК).

           Таким чином, як свідчить наведений аналіз законодавчих актів, що регулюють умови та порядок вилучення в приватного власника майна, зазвичай підставою для цього є забезпечення суспільних або державних потреб.

           Практика Європейського суду виходить із того, що встановлення державою окремих заборон щодо реалізації права власності на майно, а також використання державою заходів забезпечення з метою домогтися сплати податків слід розглядати як факти втручання держави в мирне володіння майном, що визначається як одне з фундаментальних прав людини. Такі факти мають аналізуватися на предмет їх обґрунтованого застосування, тобто законності, доцільності та пропорційності. Як свідчить аналіз практики, у цій сфері державні податкові органи України доволі часто припускаються порушень і норм законодавства, і загальних принципів права загалом.

Справа “Півень проти України»

          Заявниця  скаржиться  на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року та  4  березня  1999  року  в частині,  що  стосується  виплати  надбавки  за  вислугу  років та допомоги на оздоровлення.

           Суд вважає,  що рішення Конотопського міського  суду  від 1 квітня  1998  року  та  4  березня  1999  року,  яке зобов’язало державний заклад сплатити заявниці надбавки за  вислугу  років  та допомогу  на оздоровлення,  стало остаточним і таким,  що підлягає примусовому виконанню,  створило  право  вимоги,  достатнім  чином встановлене,   щоб  підлягати  задоволенню  і  вважатися  “майном” відповідно до  статті  1  Першого  Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.  Таким чином ця стаття може застосовуватись.

          Суд   вважає,  що  неможливість  для  заявниці  домогтися виконання рішень, що вступили в законну силу, було втручанням у її право на майно.

          Суд вважає,  що стаття 1 Першого Протоколу містить три чіткі положення: перше, яке міститься у першому абзаці першого пункту  та  має  загальний  характер,  проголошує  принцип поваги до права власності;  друге,  яке міститься у другому абзаці того ж пункту, передбачає можливість позбавлення права  власності та  встановлює  умови  для нього;  третє,  яке міститься у другому пункті,  визнає за державами повноваження регулювати  користування майном відповідно до загальних інтересів. Мова не йде про правила, які  не  мають  зв’язку  між  собою.  Друге  та  третє   положення стосуються конкретних випадків посягання на право власності; таким чином,  вони повинні тлумачитися у світлі принципу,  зазначеного у першому положенні.

          Суд підкреслює, що протягом періоду з квітня 1998 року до березня 2001 року заявниця не могла користуватися правом власності на надбавку за вислугу років та  допомогу  на  оздоровлення  через нерегулярний  характер  фінансування з державного бюджету поточних витрат установи-боржника.  Суд зауважує,  що з 5 березня 2001 року право   власності   заявниці   регламентувалося   двома   судовими рішеннями,  які надали відстрочку виконання рішень  від  1  квітня 1998 року та 4 березня 1999 року.  Таким чином,  Суд вважає, що ця ситуація не може бути віднесеною до  чітко  визначеної  категорії, властивої  статті  1  Першого  Протоколу,  і повинна вивчатися у світлі загальної норми цієї статті.

          Суд зауважує,  що в цьому  випадку  відстрочка  виконання рішення  не  містила жодного точного строку і що зазначене рішення залишається невиконаним вже протягом шести років. Більше того, для заявниці   немає   жодної  гарантії,  що  воно  буде  виконаним  у найближчому майбутньому.  Очевидним є те,  що  ця  ситуація  важко узгоджується  з  вимогою  передбачуваності,  зазначеною в статті 1 Першого Протоколу.  Виходячи  з  цього,  навіть  якщо припустити,  що втручання держави в право заявниці на повагу до її майна засноване на законі і служить правомірній меті,  Суд вважає, що  була  порушена  справедлива  рівновага між вимогами загального інтересу і вимогами охорони  права  заявниці  на  її  майно  і  що заявниця  зазнала і продовжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане Урядом, – звернутися до суду з метою отримання  компенсації  за таке запізнення та індексації суми,  що вимагається заявницею,  не здатне  надати  адекватного  полегшення ситуації.

З  огляду  на  вищезазначене,  Суд вважає,  що мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу.

Copyrigcht © 2015 Юридическая консультация Толмачевых
Яндекс.Метрика