^наверх

header

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

Юридические услуги в городе Сумы и области.


Контакты
моб. 0501603550, 0681858919
e-mail: vivat.sumy@gmail.com

Юридическая консультация Толмачёвых.

Юридические услуги предоставляются по адресу: г. Сумы, ул. Набережная р. Стрелки, д. 28, к. 1 (вход со двора)

Право на ефективний засіб захисту прав і свобод, гарантованих Конвенцією (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Стаття 13 Конвенції “Право на ефективний засіб юридичного захисту”

        Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

        Стаття 13 Конвенції гарантує “ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі” кожному, чиї права і свободи було порушено. Захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обґрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією.  Цей захист здійснюється перш за все судами. Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації.

     Ефективний захист цивільних прав судами не тільки сприяє відновленню порушеного права та ліквідації шкідливих наслідків порушення, а й має велике значення: якщо учасники цивільних відносин впевнені у тому, що порушені, невизнані або оскаржувані цивільні права, свободи чи інтереси будуть ефективно захищені, вони будуть звикати до того, що розумніше добровільно виконати свої цивільні обов'язки, ніж виконувати ці обов'язки примусово та нести при цьому додаткові витрати.

       Згідно з ч.1ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

       Якщо звернутися до кодексів України, які регулюють відносини, що є суміжними з цивільними, і такі, щодо яких за відповідних умов можливе застосування норм цивільного права, то тут ми також побачимо прагнення національного законодавця обмежити коло можливих способів захисту права тими, які встановлені законом (ст. 152 Земельного кодексу України: захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.) чи законом або договором (ст. 18 Сімейного кодексу України: способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб).

     Законодавчі акти, що регулюють процесуальні відносини, по-різному вирішують питання про способи захисту порушених прав. Господарський процесуальний кодекс України це питання не вирішує взагалі.

     Кодекс адміністративного судочинства України увібрав демократичний досвід європейських країн, тому питання про способи захисту прав у ньому хоч прямо і не вирішується, але ліберальний підхід чітко простежується.

        ЦПК передбачає можливість захисту прав, свобод та інтересів у спосіб, визначений законами України. Це не виключає застосування ч. 2 ст. 16 ЦК, яка передбачає можливість захисту цивільних прав та інтересів у спосіб, передбачений не тільки законом, а і договором.

        Викладене дає підстави для висновку про те, що законодавство України, що визначає способи захисту порушених прав, свобод та інтересів, має бути наближене до змісту ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. Також потребує наближення до цій статті і судова практика, адже йдеться про широке коло положень чинного законодавства України та практики їх застосування судами.

 Справа «Зінченко проти України»

      У грудні 2002 року заявника затримали за підозрою в участі у кількох жорстоких злочинах, вчинених членами Одеської комсомольської організації (Спілка молодих комуністів), що прагнула відновлення комуністичного ладу насильницьким шляхом. Протокол затримання, підписаний заявником, датований 20 грудня 2002 року. Того ж дня (20 грудня 2002 року) заявник підписав документ, яким йому повідомлялися його процесуальні права підозрюваного. Перед підписом у документі рукою заявника було зроблено таку примітку: «права підозрюваного на захист мені роз’яснено і я їх розумію. Я не бажаю користуватися послугами адвоката під час допиту та мати з ним зустріч до першого допиту, оскільки вважаю, що поки що в цьому немає необхідності. Якщо виникне необхідність, я скористаюся послугами адвоката в подальшому». Того ж дня заявника допитали у якості підозрюваного. Перед допитом він підписав заяву, аналогічну вищенаведеній, на бланку протоколу допиту, у ході допиту заявник визнав, що симпатизував комуністичним поглядам, знав особисто деяких членів Одеської комсомольської організації, підозрюваних органами влади в участі у злочинній діяльності, та неодноразово обговорював з ними питання ідеології. Проте він не залучався до жодної кримінальної діяльності та не знав про таку діяльність з боку цих осіб. Він також не підтримував жодних насильницьких методів відновлення комуністичного ладу в Україні.

     21 грудня 2002 року заявник взяв участь в очній ставці з Г., іншою особою, затриманою за підозрою в участі у тій самій групі. Перед очною ставкою заявник ще раз підписав відмову від свого права на правову допомогу, написавши від руки на бланку протоколу очної ставки текст відмови схожий на вищенаведений. Підчас очної ставки Г. стверджував, що у 2001 році кілька членів групи, включаючи його самого та заявника, скоїли розбійний напад на продуктовий магазин «Ф.», щоб добути гроші для організації. Заявник заперечував ці твердження.

      28 грудня 2002 року заявник висловив бажання мати захисника. У той самий день Ш. було призначено його захисником. Того ж дня заявнику у присутності Ш. було пред’явлено офіційне обвинувачення у членстві в озброєній банді, яка планувала революційну війну проти конституційного ладу, зокрема участь у двох розбійних нападах з метою збирання коштів на користь цієї організації. Коли його допитували у присутності Ш., заявник повторив свої попередні твердження. Наприкінці допиту заявник у відповідь на запитання Ш. вказав, що він не зазнав жорстокого поводження з боку працівників слідчих органів. Як стверджував заявник, він не бачив Ш. ані до, ані після цього допиту.

17 квітня 2003 року заявник подав клопотання про те, щоб його захисника Ш., який надавав йому безкоштовну правову допомогу, замінили юристи Р. та Д.

21 квітня 2003 року Р. та Д. були допущені до провадження як захисники заявника. Сторони провадження не повідомили Суд про те, чи ці захисники фінансувалися державою чи у приватному порядку. Подальші досудові слідчі дії за участю заявника відбувалися у присутності його захисника Р. Під час цих дій заявник повторив свої попередні твердження та заперечив усі висунуті проти нього обвинувачення.

  1. Твердження щодо порушення права на захисника

Заявник стверджував, що його право на правову допомогу у рамках кримінальної справи щодо нього було порушено. По-перше, йому не забезпечили доступ до захисника, починаючи з дати його затримання до пред’явлення йому обвинувачення 28 грудня 2002 року. Будучи неофіційно затриманим 19 грудня 2002 року заявник зазнав жорстокого поводження та тиску з метою примушення його до співпраці зі слідством. У результаті цього після складення 20 грудня 2002 року протоколу про затримання заявник погодився підписати відмову від свого права на захисника, яка не була щирою. По-друге, на час події заявник не мав коштів для оплати послуг приватного захисника, а захисник Ш., призначена 28 грудня 2002 року у рамках правової допомоги, яка була присутня лише під час одного допиту, не надала заявнику необхідної допомоги.

Уряд заперечив проти цих тверджень. Він зазначав, що 20 грудня 2002 року заявник підписав кілька документів, якими йому повідомлялися його права на захист, та надав розгорнуті пояснення, написані від руки, щодо того, чому він вирішив відмовитися від свого права на юридичне представництво. Як тільки заявник забажав мати адвоката, йому такого призначили. Цього адвоката згодом замінили юристами за вибором заявника, коли він цього забажав. Заявник не вимагав усунення Ш. від участі у справі до 17 квітня 2003 року, коли він попросив замінити її двома іншими юристами. Це клопотання було задоволено 21 квітня 2003 року. Таким чином, de jure більшість часу інтереси заявника представляв його адвокат. Оскільки заявник не наполягав на тому, щоб його захисник був присутнім під час деяких слідчих дій, це був його процесуальний вибір, відповідальність за який не може покладатися на державні органи. Зрештою на вимогу заявника до провадження було допущено трьох юристів і вони протягом слідства надавали йому необхідну правову допомогу. Під час судового розгляду та касаційного провадження інтереси заявника знову представляли обрані ним захисники, які активно захищали його інтереси.

  1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13КОНВЕНЦІЇ

Заявник стверджував, що у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції на умови його тримання під вартою та неналежну медичну допомогу в Одеському СІЗО, як цього вимагає стаття 13Конвенції. У цьому положенні зазначається таке:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Уряд посилався на свої аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та стверджував, що заявник мав подати скаргу до прокуратури.

Заявник наполягав на тому, що цей засіб юридичного захисту був неефективним та наразив би його на ризик застосування до нього санкцій.

Суд зауважує, що заявник подав небезпідставну скаргу, тому Суд вважає, що скарга заявника за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з вищезазначеними скаргами повинна бути визнана прийнятною.

Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені а національному правовому порядку. Посилаючись на свою попередню практику по іншим справам та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів того, що заявник мав практичну можливість отримати ефективні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засоби, які б попередили порушення чи припинили б їх, або могли надати заявнику будь-яке інше належне відшкодування.

Тому Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника на матеріальні умови його тримання у Одеському СІЗО, зокрема брак особистого простору.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Постановляє, що було порушення статті 13Конвенції.
Copyrigcht © 2015 Юридическая консультация Толмачевых
Яндекс.Метрика