^наверх

header

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

Юридические услуги в городе Сумы и области.


Контакты
моб. 0501603550, 0681858919
e-mail: vivat.sumy@gmail.com

Юридическая консультация Толмачёвых.

Юридические услуги предоставляются по адресу: г. Сумы, ул. Набережная р. Стрелки, д. 28, к. 1 (вход со двора)

Право на життя та позитивні зобов’язання держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

1.Право на життя та позитивні зобов’язання держави.

Стаття 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

    Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

    Не є порушенням цієї статті позбавлення життя, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

б) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

в) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

     Право на життя гарантується Загальною декларацією прав людини (ст. 3): «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недо­торканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене зако­ном», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов'язок держави гарантувати це право визнається ст. 6 Конвенції ООН про права дитини.

    Конституція України зазначає, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3) та «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (ст. 27).

      Практика Європейського суду з прав людини у тлумаченні права на життя ста­новить особливий інтерес, оскільки його рішення є обов'язковими при тлума­ченні Конвенції. Частиною позитивних обов'язків держави є процесуальні обов'язки, що стосуються розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя.

    Під позитивними обов'язками держави з реалізації права на життя розуміється зобов'язання держави створювати належні умови для ре­алізації цього права.

     Щодо діяльності системи охорони здоров’я, держава в цій сфері повинна розробити правила, які б зобов'язували державні та приватні лікарні вживати належних за­ходів для захисту життя пацієнтів. Позитивні зобов'язання також вимагають за­провадження ефективної незалежної системи розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів.

          2.Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Стаття 1 Протоколу №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари

        Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2 Протоколу №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари

        Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства.

            Питання, пов'язані з екстрадицією, регламентовано ст. 5 Конвенції, відповідно до якої: «Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як ... законний арешт або затримання особи, здійснене з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції».

           Норми Конвенції встановлюють, щоб під час екстрадиції осо­би до запитуючої держави вказаний процес був здійснений із дотриманням вимог ст. 5 Конвенції, зокрема, оперативно та законно.

           Європейський суд з прав людини (далі — Суд) у своїй практиці неодноразово констатував порушення ст. 5 Конвенції, яке пов'язане з необгрунтовано довгим триманням особи під вартою. Затримання особи з метою її екстрадиції має відповідати не тільки вимогам Кон­венції, але у першу чергу вимогам національного законодавства країни, яка затримала особу. Виходячи з завдань держав охороняти права та свободи осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, держава, яка видає особу, зобов'язана пересвідчитись, що права цієї особи, гарантовані Конвенцією, не будуть порушені запитуючою країною, навіть якщо ця країна не є учасником Конвенції. Зокрема, це стосується загрози застосування до екстрадованої особи смертної кари або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.

         Згідно з Європейською конвенцією про видачу правопорушників, її Сторони зобов'язуються видавати одна одній всіх осіб, які пе реслідуються компетентними органами запитуючої Сторони з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою або розшукуються за вчинення правопорушень, які караються за законами запитуючої Сторони та запитуваної Сторони позбавленням волі або триманням під вартою на термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Причому, якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів, для того щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд. З цією метою документи, інформація та речові докази, які стосуються правопорушення, надсилаються безкоштовно за дипломатичними каналами. Запитуюча Сторона інформується про результати розгляду її запиту.

          До КПК введено розділ 9 «Видача особи (екстрадиція)», згідно з яким видача особи (екстрадиція) визначена як видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави, перевірку обставин, що можуть перешкоджа ти видачі, а також прийняття рішення за запитом та фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про видачу.

         У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:

  • особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України або особою без громадянства, шо постійно проживає в Україні;
  • злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;
  • закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, за який запитано видачу;
  • компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
  • видача особи (екстрадиція) суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами України;

           Особа, якій надано статус біженця, не може бути видана іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань.

      У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не виключають провадження у справі, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України надає доручення органу досудового слідства здійснити розслідування кримінальної справи стосовно цієї особи в порядку, передбаченому КПК.

         Приклад: справа «Кабулов проти України»

         Заявник скаржився, що існує реальний ризик того, що у разі його екстрадиції до Казахстану його буде засуджено до смертної кари. Він також стверджував, що його буде піддано поводженню, у зв’язку з можливим застосуванням смертної кари та незадовільними умовами тримання під вартою, що існують в Казахстані. Також він стверджував, що взяття його під варту та рішення про його екстрадицію, прийняте Генеральною прокуратурою України, були незаконними. Він також скаржився, що стосовно його скарг про екстрадицію не існує ефективних засобів юридичного захисту. Заявник також скаржився на те, що у разі екстрадиції до Казахстану його буде піддано несправедливому суду.

Оцінка Суду

        Заявник, його мати та його захисники намагались застосувати різноманітні засоби правового захисту, посилаючись на статті 29 та 55 Конституції України, статтю 5 Конвенції та статтю 106 Кримінально-процесуального кодексу та заявляючи, що затримання заявника з метою екстрадиції та його триваюче тримання під вартою не ґрунтуються на положеннях закону і Конвенції. Вони подали кілька скарг до адміністративних судів, судів загальної юрисдикції, ініціювали чотири провадження в цих судах, але марно. Суд також зазначає, що у кількох випадках національні суди залишили скарги заявника без розгляду через те, що вони не були їм підсудні. Крім того, Жовтневий районний суд м. Харкова дійшов висновку, що тримання заявника під вартою до екстрадиції було правомірним, оскільки ґрунтувалось на відповідних законодавчих актах, які не вимагали наявності постійно триваючої правової підстави для тримання під вартою до екстрадиції.

          Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг про законність його екстрадиції та тримання його під вартою. 

         Суд зауважує, що в контексті екстрадиції та позитивних зобов’язань для дотримання своїх зобов’язань у сфері міжнародної правової співпраці Договірні сторони повинні брати до уваги зобов’язання, закріплені у зазначеному положенні Конвенції. Отже, за обставин, коли існують достатні підстави вважати, що зазначена особа у разі її екстрадиції може бути засуджена до смертної кари у приймаючій країні, Конвенція передбачає зобов’язання не видавати особуКрім того, якщо держава, що видає особу, свідомо піддає її такому високому ризику втрати життя, який є майже невідворотним, таку екстрадицію можна вважати «умисним позбавленням життя».

Проте, як видається з матеріалів справи, відомостей, наданих сторонами, та відомостей, наданих третьою стороною, в Республіці Казахстан не було виконано жодного смертного вироку, а постановлені смертні вироки були замінені на довічне позбавлення волі. Що стосується мораторію на виконання смертної кари, то Суд зазначає, що Республіка Казахстан припинила виконання смертних вироків в очікуванні запровадження відповідних змін до Кримінального кодексу. Крім того, смертна кара в Казахстані скасована для більшості випадків. Ніщо не вказує на те, що мораторій на виконання смертної кари буде скасовано.

У світлі всіх обставин справи Суд доходить висновку, що навіть у малоймовірному випадку перекваліфікації обвинувачень щодо заявника з «вбивства» на «вбивство за обтяжуючих обставин», немає справжнього ризику того, що він буде страчений, а отже, порушення статті 2 Конвенції не було.

  1. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції

          Суд зазначає, що по суті заявник стверджує, що в Казахстані він буде підданий катуванню з боку правоохоронних органів, які матимуть на меті отримати від нього визнавальні показання. Він також стверджував, що буде триматись в поганих умовах як до суду, так і після нього, якщо буде засуджений, та що необхідні умови для забезпечення йому медичної допомоги і лікування будуть відсутні. Він також стверджував, що якщо його засудять до смертної кари, він очікуватиме страти у стані невизначеності щодо того, чи буде його страчено, чи його вирок буде змінено.

Вищенаведених міркувань у сукупності достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що екстрадиція заявника до Республіки Казахстан буде порушенням статті 3 Конвенції.

Copyrigcht © 2015 Юридическая консультация Толмачевых
Яндекс.Метрика